«Сім років знущаються над пам’яттю мого Павліка»
Павло залишився у пам’яті батьків, друзів, знайомих молодим, красивим, комунікабельним, розсудливим та врівноваженим юнаком. Його трагічна смерть була шоком для багатьох, особливо ж для тих, хто його добре знав – він ніколи не застосовував сили, вирішуючи непорозуміння лише словами. Мама до цього часу не може змиритися з найтяжчою своєю втратою і, незважаючи на великий опір, робить усе можливе й неможливе, аби вбивця таки був покараний.
За слово «заспокойся» – ніж у серце
13 вересня 1998 року – найстрашніший день у житті Світлани Володимирівни. Вона добре запам’ятала, що це був День фізкультурника. Саме з цього приводу її Павлік ще з чотирма друзями вирішив зайти в бар, щоб випити по кружці пива – усі вони займалися спортом. Бо в інші дні на це не було ні часу, ні особливого бажання. Хлопці працювали, дехто займався своїм бізнесом. Павлік після того, як вони з мамою повернулися у Новоград-Волинський з Півночі (батько на той час ще там працював), закінчивши профтехучилище, продовжував заочне навчання у Харківському індустріально-педагогічному коледжі. Отож, розважатися не було коли. А вільний час він проводив зі своєю дівчиною. Як і кожна мама, Світлана Володимирівна хвилювалася за сина, коли його не було вдома, проте завжди була впевнена, що він нічого поганого не зробить. Адже з Павліком у неї ніколи не було тих проблем, які, буває, мають батьки. А тієї ночі після дванадцятої години їй потелефонували з лікарні і повідомили, що син у тяжкому стані – він отримав удар ножем у серце...
Павліка привезли в лікарню ще при пам’яті, він назвав своє прізвище, адресу, телефон. Хлопцеві потрібно було робити негайно операцію. Але у реанімації замість бригади чергував один хірург (у лікарні пройшло скорочення), що оперував хворого, якого раніше привезла швидка допомога. Отож, почали збирати операційну бригаду, а тут ще виявилося, що не вистачає необхідних медикаментів. Поїхали по фармацевта міської аптеки, потім ще виникли проблеми з кров’ю. Дорогоцінний час втрачався. Правда, мама лікарів ні в чому не звинувачує, вона бачила: вони робили усе, що могли. Медсестра навіть обнадійливо передала їй, що вдалося зупинити кровотечу. Однак її сина лікарі не врятували – хлопець втратив багато крові й помер на операційному столі. Повірити у це було неможливо. Коли зранку вона прийшла у лікарню по довідку про смерть сина, то благально дивилася на лікарів: може, скажуть, що Павлік живий. Вона не знала, як повідомити про це чоловіку і своїм батькам, які проживають в Ізраїлі. Похорон був на п’ятий день – батько не міг вилетіти з Півночі, а по телефону благав, щоб без нього сина не хоронили.
Що ж трапилося того страшного вечора? Про те, що засвідчили очевидці й що занотовано у кримінальній справі, мама й розповіла при зустрічі.
– Павлік з друзями сиділи у барі, взявши пляшку горілки. Туди зайшов і Притулюк зі своїм приятелем. Біля барної стійки він зустрів якогось хлопця, з яким колись побилися. А друзі Павліка знайомі і з Притулюком, і з тим іншим хлопцем – вчилися в одній школі. Потім Притулюк подивився у бік столика, де сидів Павлік. Йому видалося, що на нього хтось “загрозливо” дивився – так він написав у пояснювальній записці. З Павліком був Віталік, у якого коротка шия і голова ніби нахилена. До того ж, має густі брови, тому у нього такий вигляд, наче він дивиться з-під лоба. Про це всі знають. Притулюк, вийшовши на вулицю, попросив свого приятеля викликати Віталіка. А той ще накульгував і з паличкою ходив, бо мав травму меніска. Його за декілька днів до цього Павлік привіз з лікарні. І треба ж було Віталіку йти до нього. Там Притулюк почав до хлопця прискіпуватися і витяг ножа. Віталік, побачивши це, вдарив ногою по руці – і втікати. Проте той наздогнав. А охоронець бару, замість того, щоб викликати міліцію, побіг і сказав хлопцям, що “б’ють вашого пацана”. Мій Павлік цього не почув, бо з кимось розмовляв, і вийшов трохи пізніше, коли відбувалася “потасовка”. Він завжди намагався усе вирішити, переконуючи словами, й цього разу, недовго думаючи, відразу підійшов до Притулюка, який розмахував ножем та кричав, що всіх поріже, й запитав: “Кого ти хочеш різати? Заспокойся”. І відразу отримав прямий удар у серце. Клинок увійшов на 3,5 сантиметра...
Не зрозуміло чому, але того вечора Притулюка чекав таксист, у якого вбивця залишив сумку, щоб їхати до Києва – він вчився у політехнічному інституті. Правда, після цього його звідти одразу виключили. За фактом вбивства порушили кримінальну справу. Притулюк зник, його оголосили у розшук. Дивно, що мама Павла знала, де він перебуває, а правоохоронці – ні. І тут через три роки вона почула від знайомих, що Притулюк у Новограді й дає покази. Звернулася в прокуратуру – правда. Словом, слідчий Борисюк, за словами Світлани Володимирівни, зробив усе “гарно”, провівши очні ставки, й після цього перейшов у суд. Інший слідчий, за її достовірними відомостями, під диктовку прокурора з обласної прокуратури написав дике заключення, що це не вбивство, а нещасний випадок (ст.128 КК). Справу передали в міліцію. А там вже “зістряпали” постанову, що це була необхідна оборона. Дякувати Богу, суд відмінив цю постанову. Світлана Володимирівна впевнена, що батько Притулюка, маючи гроші, знайшов “впливових” людей, які диктували, як має розслідуватися справа. Мама піднімає шум, і справу знову передають в прокуратуру Юрію Сівруку.
Павліка привезли в лікарню ще при пам’яті, він назвав своє прізвище, адресу, телефон. Хлопцеві потрібно було робити негайно операцію. Але у реанімації замість бригади чергував один хірург (у лікарні пройшло скорочення), що оперував хворого, якого раніше привезла швидка допомога. Отож, почали збирати операційну бригаду, а тут ще виявилося, що не вистачає необхідних медикаментів. Поїхали по фармацевта міської аптеки, потім ще виникли проблеми з кров’ю. Дорогоцінний час втрачався. Правда, мама лікарів ні в чому не звинувачує, вона бачила: вони робили усе, що могли. Медсестра навіть обнадійливо передала їй, що вдалося зупинити кровотечу. Однак її сина лікарі не врятували – хлопець втратив багато крові й помер на операційному столі. Повірити у це було неможливо. Коли зранку вона прийшла у лікарню по довідку про смерть сина, то благально дивилася на лікарів: може, скажуть, що Павлік живий. Вона не знала, як повідомити про це чоловіку і своїм батькам, які проживають в Ізраїлі. Похорон був на п’ятий день – батько не міг вилетіти з Півночі, а по телефону благав, щоб без нього сина не хоронили.
Що ж трапилося того страшного вечора? Про те, що засвідчили очевидці й що занотовано у кримінальній справі, мама й розповіла при зустрічі.
– Павлік з друзями сиділи у барі, взявши пляшку горілки. Туди зайшов і Притулюк зі своїм приятелем. Біля барної стійки він зустрів якогось хлопця, з яким колись побилися. А друзі Павліка знайомі і з Притулюком, і з тим іншим хлопцем – вчилися в одній школі. Потім Притулюк подивився у бік столика, де сидів Павлік. Йому видалося, що на нього хтось “загрозливо” дивився – так він написав у пояснювальній записці. З Павліком був Віталік, у якого коротка шия і голова ніби нахилена. До того ж, має густі брови, тому у нього такий вигляд, наче він дивиться з-під лоба. Про це всі знають. Притулюк, вийшовши на вулицю, попросив свого приятеля викликати Віталіка. А той ще накульгував і з паличкою ходив, бо мав травму меніска. Його за декілька днів до цього Павлік привіз з лікарні. І треба ж було Віталіку йти до нього. Там Притулюк почав до хлопця прискіпуватися і витяг ножа. Віталік, побачивши це, вдарив ногою по руці – і втікати. Проте той наздогнав. А охоронець бару, замість того, щоб викликати міліцію, побіг і сказав хлопцям, що “б’ють вашого пацана”. Мій Павлік цього не почув, бо з кимось розмовляв, і вийшов трохи пізніше, коли відбувалася “потасовка”. Він завжди намагався усе вирішити, переконуючи словами, й цього разу, недовго думаючи, відразу підійшов до Притулюка, який розмахував ножем та кричав, що всіх поріже, й запитав: “Кого ти хочеш різати? Заспокойся”. І відразу отримав прямий удар у серце. Клинок увійшов на 3,5 сантиметра...
Не зрозуміло чому, але того вечора Притулюка чекав таксист, у якого вбивця залишив сумку, щоб їхати до Києва – він вчився у політехнічному інституті. Правда, після цього його звідти одразу виключили. За фактом вбивства порушили кримінальну справу. Притулюк зник, його оголосили у розшук. Дивно, що мама Павла знала, де він перебуває, а правоохоронці – ні. І тут через три роки вона почула від знайомих, що Притулюк у Новограді й дає покази. Звернулася в прокуратуру – правда. Словом, слідчий Борисюк, за словами Світлани Володимирівни, зробив усе “гарно”, провівши очні ставки, й після цього перейшов у суд. Інший слідчий, за її достовірними відомостями, під диктовку прокурора з обласної прокуратури написав дике заключення, що це не вбивство, а нещасний випадок (ст.128 КК). Справу передали в міліцію. А там вже “зістряпали” постанову, що це була необхідна оборона. Дякувати Богу, суд відмінив цю постанову. Світлана Володимирівна впевнена, що батько Притулюка, маючи гроші, знайшов “впливових” людей, які диктували, як має розслідуватися справа. Мама піднімає шум, і справу знову передають в прокуратуру Юрію Сівруку.
«Андрій Гіль вибачився за всі знущання правоохоронців наді мною»
– Це був єдиний чоловік, який сказав мені, що це чистої води вбивство, – розповідає про свої приниження заплакана жінка. – Юрій Григорович знову оголосив розшук, бо Притулюк, відчувши проблеми, знову втік. Поки Сіврук тут був, щось робили. Але його забрали в обласну прокуратуру. Зараз він у Генпрокуратурі. Пізніше з’ясувалося, про це читала у справі, що Притулюк жив в Івано-Франківську. Там одружився 9 березня, а 12-го приїхав у Новоград, приніс у паспортний стіл документи з заявою, що хоче отримати паспорт на прізвище дружини. 13 березня він його отримав. А 15 березня – ще й закордонний. Ось так його шукали. Тих мук пекла, що пережила, не бажаю нікому.
Перший суд над Притулюком відбувся аж через п’ять років, 12 травня 2003 року, на якому його амністували – на той час мав маленьку дитину. Апеляційний суд це рішення відмінив. Справу передали на дослідування, і знову для жінки починаються ходіння по муках. Адвокат Притулюка пропонує матері покійного сина грошову винагороду, аби тільки справу закрити. Світлана Володимирівна про це навіть не хоче слухати. 29 червня цього року вона їде до батьків і брата в Ізраїль. Коли повертаєтья назад, то в Києві з допомогою друзів зустрічається з відомим 84-річним адвокатом Грінгербом, який витягував з тюрми Юлію Тимошенко. Вона сприймає це, як Божий дар.
– Ми сиділи три години. Грінгберг задавав мені запитання і писав юридичне заключення. Після цієї розмови я була вся мокра, – продовжує розповідь про свої поневіряння Світлана Володимирівна. – З цим заключенням відразу поїхала в Житомир і попросилася на прийом до обласного прокурора. Вже знала, що сюди призначили нову людину. А перед цим зустрічалася із заступниками, і тому мала право на таку вимогу. Одна із попередніх заступниць, яка зараз в генпрокуратурі, нагрубіянила мені, навіть “матом” крила. Ми чекали прокурора у фойє, бо він був в адміністрації. Коли Андрій Іванович Гіль зайшов і привітався з усіма нами, я була вражена. До цього часу я такого ніде не бачила й не чула. Мене до нього викликали найпершу. Андрій Іванович не був багатослівним, лише задавав конкретні запитання. Відчула відразу, що це людина справи. В кінці розмови почула: “Справу відкличу й детально досліджу”. З його кабінету вперше вийшла з надією й вірою, що правда восторжествує. Але пройшов місяць, півтора – а мені жодної відповіді. Невже обман? І тут телефонують у школу, де працюю, й кажуть, що мене в районній прокуратурі чекає Гіль. Цього разу я була просто шокована – прокурор сам приїхав до мене! До цього часу було добре, якщо мені з обласної прокуратури хоч відписки присилали. Андрій Іванович вибачився переді мною за всі знущання, яких натерпілася від правоохоронців. Пояснив, що справа розглянута – це вбивство, і його розслідуватиме обласна прокуратура. Вручив мені ще й письмову відповідь. Нарешті я довірилась цій людині, і переконана, що вбивця понесе покарання. Знаю, що Господь суддя Притулюку, і він понесе свою кару. Проте хочу, щоб і тут, на землі, він отримав те, що заслужив. Лише тоді, можливо, я заспокоюсь.
Як відомо, ця справа уже розглянута й слідством доведено, що це було зумисне вбивство. Її скоро передадуть до суду. І вже на совісті суддів, яку кару призначити вбивці.
– Знаєте, за півроку до того страшного дня у Новограді цигани забили хлопця (це вбивство теж не довели), і я тоді думала: “Господи, як же мати це все пережила?” – не стримуючи сліз, продовжує мама покійного Павліка. – Навіть подумати не могла, що й мені випаде нести такий хрест. Дуже вдячна за підтримку колегам, учням, їхнім батькам. Бо якби не вони, то, напевно, потрапила б у “психушку”. Весь час мучила себе думкою: чим ми згрішили, що Бог послав нам таку кару? Прочитавши книгу “П’ята гора” про Іллю-пророка, зрозуміла, що Бог не карає людей, а посилає їм випробування. Там, до того ж, написано, що найстрашніше горе для матері – це смерть сина. І Бог радіє, якщо людина ви-пробування достойно й з честю винесе. З цим тепер і живу...
Перший суд над Притулюком відбувся аж через п’ять років, 12 травня 2003 року, на якому його амністували – на той час мав маленьку дитину. Апеляційний суд це рішення відмінив. Справу передали на дослідування, і знову для жінки починаються ходіння по муках. Адвокат Притулюка пропонує матері покійного сина грошову винагороду, аби тільки справу закрити. Світлана Володимирівна про це навіть не хоче слухати. 29 червня цього року вона їде до батьків і брата в Ізраїль. Коли повертаєтья назад, то в Києві з допомогою друзів зустрічається з відомим 84-річним адвокатом Грінгербом, який витягував з тюрми Юлію Тимошенко. Вона сприймає це, як Божий дар.
– Ми сиділи три години. Грінгберг задавав мені запитання і писав юридичне заключення. Після цієї розмови я була вся мокра, – продовжує розповідь про свої поневіряння Світлана Володимирівна. – З цим заключенням відразу поїхала в Житомир і попросилася на прийом до обласного прокурора. Вже знала, що сюди призначили нову людину. А перед цим зустрічалася із заступниками, і тому мала право на таку вимогу. Одна із попередніх заступниць, яка зараз в генпрокуратурі, нагрубіянила мені, навіть “матом” крила. Ми чекали прокурора у фойє, бо він був в адміністрації. Коли Андрій Іванович Гіль зайшов і привітався з усіма нами, я була вражена. До цього часу я такого ніде не бачила й не чула. Мене до нього викликали найпершу. Андрій Іванович не був багатослівним, лише задавав конкретні запитання. Відчула відразу, що це людина справи. В кінці розмови почула: “Справу відкличу й детально досліджу”. З його кабінету вперше вийшла з надією й вірою, що правда восторжествує. Але пройшов місяць, півтора – а мені жодної відповіді. Невже обман? І тут телефонують у школу, де працюю, й кажуть, що мене в районній прокуратурі чекає Гіль. Цього разу я була просто шокована – прокурор сам приїхав до мене! До цього часу було добре, якщо мені з обласної прокуратури хоч відписки присилали. Андрій Іванович вибачився переді мною за всі знущання, яких натерпілася від правоохоронців. Пояснив, що справа розглянута – це вбивство, і його розслідуватиме обласна прокуратура. Вручив мені ще й письмову відповідь. Нарешті я довірилась цій людині, і переконана, що вбивця понесе покарання. Знаю, що Господь суддя Притулюку, і він понесе свою кару. Проте хочу, щоб і тут, на землі, він отримав те, що заслужив. Лише тоді, можливо, я заспокоюсь.
Як відомо, ця справа уже розглянута й слідством доведено, що це було зумисне вбивство. Її скоро передадуть до суду. І вже на совісті суддів, яку кару призначити вбивці.
– Знаєте, за півроку до того страшного дня у Новограді цигани забили хлопця (це вбивство теж не довели), і я тоді думала: “Господи, як же мати це все пережила?” – не стримуючи сліз, продовжує мама покійного Павліка. – Навіть подумати не могла, що й мені випаде нести такий хрест. Дуже вдячна за підтримку колегам, учням, їхнім батькам. Бо якби не вони, то, напевно, потрапила б у “психушку”. Весь час мучила себе думкою: чим ми згрішили, що Бог послав нам таку кару? Прочитавши книгу “П’ята гора” про Іллю-пророка, зрозуміла, що Бог не карає людей, а посилає їм випробування. Там, до того ж, написано, що найстрашніше горе для матері – це смерть сина. І Бог радіє, якщо людина ви-пробування достойно й з честю винесе. З цим тепер і живу...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
