Портрет Тараса привезла Тарасівна із Воркути

Коли сусід сказав їй: “Ганко, про тебе розпитують енкаведисти”, – вона відповіла: “Кажи, що я вдома. Нігде не ховаюся. Я нічого не боюся, бо я ні в чому не винна”. Так настроювала себе зв’язкова ОУН-УПА Ганна Манець, розуміючи, що від інквізиторського ока “совітської” каральної машини їй нікуди не дітися.

Ганнусин тато помер, коли їй було сім років. Та двоє його братів не залишили напризволяще вдову з п’ятьма сиротами. Жили однією дружною родиною аж 16 душ. Бо ще в однієї невістки теж було п’ятеро дітей. І бабуся при них, як знахідка.
– Ми вважалися багатими, – пригадує Ганна Тарасівна. – Мали троє коней, три корови і багато землі. Зо 20 гектарів поля було. А як прийшла совєтська власть, почали сушити сухарі. Боялися, що за ті подвірки нас, як куркулів, вивезуть. Але дядько був грамотний – він і вчителював, і дяком у церкві працював – то мудро розсудив: “Давайте писати заяву у колгосп”.
Ніхто не хотів, а вони записалися. І нажите мозолями чимале їхнє господарство стало колективним. А 18-річну Ганнусю ще й ланковою призначили, бо дівчина була спритною, працьовитою і мала, як на ті часи, непогану освіту – чотири класи польської школи.
Та війна обірвала мирний труд. З перших днів Західна Україна опинилася під п’ятою німецьких окупантів. Нескорені поліщуки почали створювати по лісах Українську повстанську армію. А що хлопець з їхнього села Олексій (на псевдо Вовчок) був сотенним, то й чимало молодих земляків навернув на шлях боротьби за незалежність України. Ганна однією з перших пройшла політичний вишкіл і дала обітницю: “Здобудемо Українську державу, або загинемо за неї”. І рихтувала інших до служіння національній ідеї. А ще з дівчатами ходили по хатах і випрошували старі полотняні сорочки, з яких робили бинти, та збирали зілля на ліки для поранених повстанців.
Згодом їй запропонували бути зв’язковою. Вона передавала шифровані донесення, так звані грипси. Не раз доводилося вирушати в дорогу серед ночі.
– І не боялися? – запитую симпатичну, жваву не по роках жінку.
– Не боялася нічого, бо я ж дала згоду, що не боятимусь, – співрозмовниця усміхається голлівудською посмішкою (настільки гарні зуби їй зробили у Бресті). По хвилі інтригуюче додає: – Та, звичайно, боялася.
– А якби зловили вас тоді з тими грипсами?
– Якби зловили, то проковтнула б папірець, аби не дістався німцям.
Спочатку завойовники ставились поблажливо до мирного населення. Навіть стимулювали до боротьби за незалежність національно свідомих українців.
– У сусідньому Смідині, великому селі, організували свято відродження України, – ділиться спогадами тітка Ганна. – Нам з осередку дали знати, щоб взяли участь у тому святі. З національними прапорами в українському строї ми колоною прийшли туди. Весь наш церковний хор був. Дали гарний концерт, який дуже усім сподобався. Коли ж ми вистроїлися, щоб сфотографуватися на згадку, німці раптом посунули з усіх боків до нас і поміж віночками повтикалися. Бо дуже вже їм подобалися наші віночки з лєнтами. Не могли ж ми їх силою прогнати…
І не просто сфотографувалися, а підписали собі вирок…

Енкаведисти клали поміж пальці патрони

Їхнє село Шайно (нині Журавлине, що на Старовижівщині) опинилося на лінії фронту. Тут ішли запеклі бої за стратегічно важливий Ковель. Налетіла німецька авіація – і над селом піднявся стовпом чорний дим до неба. Добре, що хоч попереджені сельчани повтікали на сусідні хутори. Згодом німців відігнали до Смідина, і шайненці опинилися під совєтами. Ганнин старший брат після повстанської армії потрапив на передову. Вона і не знає, де й коли загинув. А про її участь в ОУН-УПА встигли донести “куди слід”. Двічі її затримували, але з попередженням “не здумати втекти” відпускали, до пори, бо йшла війна.
Оселилася на хуторі в німецькому бункері і з тривогою чекала, що по неї з’являться. У серці щось тенькнуло, коли навесні 44-го на хутір приїхала підвода, начебто забрати її на загальні збори до села. Сельчани, не відаючи про підступні наміри енкаведистів, наполягли ще вибрати Ганну у президію. Сіла скраєчку і була за писаря, але добути до кінця зборів їй не дали: машиною відправили у Луків, тодішній райцентр.
– Напевне, на допитах крепко били?
– Ні, не крепко. Але штанга там якась була, і мене нею потягли по спині. Тоді я встояла, – ховає за життєлюбною усмішкою пережиті страждання. – От коли клали поміж пальці патрони і здушували щосили, відразу сідала…
Непритомніла від нестерпного болю дівчина. А другий зі слідчих, якого знала відтоді, як ходив до них на вечорниці, на прізвище Маньченко, співчуваючи їй, запитував: “Аню, як пальчики?” І радив казати правду, то не будуть бити. Коли ж він сам покликав її на допит, то все вивідував, де повстанський штаб та склади. Вона ж правила одну й ту ж саму байку про гуманітарну місію з бинтами та зіллям. І тоді Маньченко показав їй фотографію. Тикнувши пальцем у поставлений над її лобом хрест, резюмував: “Зараз перевіримо, чи ти правду кажеш. Що то за жінка?” “То я і весь наш церковний хор”, – відповіла сміливо. “А німці – то ваші кавалери?” “Кавалери, – вимовила з іронією. – Ті кавалери пхаються куди бачать, силою повтикалися поміж нами.” – “І то правда?” – “Я ж вам кажу, що правда.”
Після цього допиту її в льох більше не кидали і не били, а під конвоєм відправили до Ковеля. А звідтіля – у Луцьку тюрму.

«Бога просила, щоб послали в шахту»

Їй дали на суді п’ятнадцять років каторжних робіт і відправили по етапу у Воркуту. У суворому краї каторжан на комісії “сортували” по групах – кого на який труд за станом здоров’я посилати.
– Я собі в Бога просила, щоб тільки не на легкий труд, а в шахту. Бо там хоч тепло, а я найбільше боялася холоду. Але в шахті мені пощастило працювати всього одинадцять місяців. На черговій комісії списали на легкий труд – у будівельну бригаду. Зводили бараки за селищем, рубали ліс. Руки дубіли від морозу, коли забивали цвяхи у дранку, а вони гнулися.
Про каторжне життя під конвоєм Ганна Тарасівна розповідає скупо. Мовляв, що в нім цікавого: важка праця, бараки, пайок хліба, і всюди строєм.
Повертаючись аж через одинадцять років, у 1956-му, додому, привезла вона із собою подарунок художника-каторжника – портрет Тараса Шевченка, який і досі висить у вишитому рушничку на покуті у її хаті.
Доля так розпорядилася, що у своєму селі знайшла Ганна жіноче щастя. З таким же каторжником, який повернувся з Омська, Панасом Томашуком, вони створили сім’ю. Нажили спільне господарство, звели гарний дім і марно часу не гаяли: за дев’ять років у подружжя з’явилося аж п’ятеро діток, за що Ганна отримала медаль “Материнської слави”.
У її привітному домі чисто і затишно. Рушники, килими і пухові ковдри – все зробила сама. І досі крутиться, незважаючи на літа, тримає город і господарство. Щаслива Ганна Тарасівна і як мати та бабуся. Три її доньки вийшли заміж у Бресті, куди найстарша Ольга їх за собою поманила. Ось і нещодавно вона до неньки навідувалася, нові шпалери поклеїла. А як дітям не виходить приїхати – бабуся їде до внуків сама.
Чоловіка похоронила. Живе одна, але не самотня. Бо й досі співає в церковному хорі та інтереси громади відстоює. Домоглися, щоб церква у селі була своя, українська. От тільки прикро їй, що спиваються, деградують зараз чоловіки. “Хіба то мужчини? – зітхає. – От колись були орли. До сорока хлопців з нашого села у війну загинуло – всі вони стоять у мене перед очима”.
Про неї у селі кажуть: “Жива історія”. Сільська інтелігенція, зокрема, голова сільської ради Ольга Тіхтей та культпрацівник Лариса Громік, йдуть до неї на пораду, запрошують тітку Ганну на усі свята. Слава Богу, Україна стала незалежною і суспільство починає усвідомлювати, яким несправедливим було до борців за її незалежність. А вони її вистраждали, не шкодуючи ні свого здоров’я, ні молодості.