Без ноги через всю Україну

Йому – 54 роки. Колишній залізничник. У 1997 році втратив ногу, зірвавшись з тепловоза. Одружений. Має троє дітей і троє онуків. Був членом КПРС, але здав партійний квиток в один день з Олесем Гончарем, прочитавши його полум’яно-патріотичне звернення в “Літературній Україні”. Чи не першим на Донеччині вивісив над своїм будинком жовто-блакитний прапор, за що й постраждав. Підхоружний Канівської паланки Українського козацтва. Під час перебування на Волині вступив до лав Української народної партії. Девіз його нелегкої ходи: “Ми всі – українці!”

«Я був зрусифікованим перекотиполем»

Олександр Андрійович виявився напрочуд відвертим і цікавим співрозмовником. І відразу зізнався, що люди, особливо у сільській місцевості, спілкуються з ним не вельми охоче. Але бувають і приємні винятки. Скажімо, на Сумщині якийсь добрий чоловік після ближчого знайомства навіть подарував намета. А на Волині знайшов справжніх друзів. Голова Турійської райдержадміністрації Орест Василишин, наприклад, підтримує з ним по мобільнику зв’язок уже кілька місяців.
– Саме він по-дружньому радив мені не підніматися на Говерлу, поберегти здоров’я, – каже незвичайний мандрівник. – Та інколи хочеться екстриму.
Про себе Олександр Мазуренко розповідає так:
– У 30-річному віці я був зрусифікованим перекотиполем. Мама народила мене на Одещині, дитинство пройшло під опікою дідуся й бабусі на Київщині, де закінчував школу й училище механізації. А строкову військову службу проходив аж на Соловецьких островах. Причому сам зголосився – так закортіло побачити північні простори “необ’ятной Родіни”. Після звільнення у запас “я від діда втік і від баби втік”. Праця у селі здавалася рабською, тому подався аж на Луганщину – в залізничне училище. Став колійним майстром. Такі спеціалісти тоді були нарозхват. Тож невдовзі в Лисичанську мав і роботу, і сім’ю, і дах над головою.
Саме тут навесні 1981 року чи не вперше взяв у руки україномовний журнал “Всесвіт”.
– Чомусь привернув увагу портрет Шевченка на обкладинці, – продовжує Олександр Андрійович. – Знаєте, якось сердито дивився Тарас Григорович з-під насуплених брів. Ледве прочитав передмову Віталія Коротича до оповідань невідомого мені канадського письменника. Згодом й самі оповідання. А вірші Шевченка – то вже пізніше. Але поволі я став українцем.
Після переїзду в Красноармійськ Донецької області він остаточно утвердився в думці, що в Україні щось діється не так. Без вагань вступив до місцевого осередку Народного Руху (тоді ще з приставкою “за перебудову”). У 1991 році, якраз на день народження Тараса Шевченка, вивісив над своїм будинком жовто-блакитний прапор.
– На четверту добу він зник, а мене відгамселили, – скаржиться мандрівник. – Написав про ці події в рухівську “Народну газету”, отримав багато відгуків з кількох областей, у тому числі й з Дніпропетровщини, навіть прислали національні прапори. І сприйняв це як перемогу над ортодоксами.
Інвалідом Олександр став з власної необачності: на ходу хотів вскочити на підніжку тепловоза. А опинився під вагоном. І це у неповні 46 років.

Перша спроба – 1600 кілометрів, друга – 5600!

Ідею свого походу Україною виношував довго. Хоча брали й сумніви: а чи не сприймуть це як бажання прославитися або викликати жалість. Та перемогло бажання самоутвердитися, а заодно донести до людей в різних регіонах власне переконання, що не слід ділитися на “схід” і “захід”. Тому й написав на своєму триколісному візочку отой девіз: “Ми всі – українці!”
Першу спробу здійснив у 2000 році, пройшовши за 72 дні 1600 кілометрів від Луганська до Ужгорода. І, врахувавши набутий досвід, ретельно готувався до цьогорічної подорожі. Тим більше, що твердо вирішив пройти по усьому периметру нашої держави. А це – 5607 кілометрів. До попереднього девізу додав:  “Одна держава – одна мова, одна віра”.
Стартував з міста Добропілля Донецької області 11 травня. До Києва, подолавши чотирма областями 1375 кілометрів, потрапив 14 липня. І відверто каже, що після Чернігівщини столиця розчарувала, особливо перенасиченням російської мови. Незабутнє враження справила хіба що зустріч з японкою та австралійцем, які впродовж кількох років подорожують навколо світу на велосипедах. Звісно, вклонився могилі Кобзаря в Каневі, а згодом через Обухів, Коростень дістався Волині. За збігом обставин у Ковелі якраз потрапив на урочисте відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку. Стверджує, що подібного бачити не доводилося.
А спілкувалися ми з Олександром Андрійовичем в Турійську, де районна влада влаштувала йому гарний перепочинок у приватному готелі “Андемкс”.
– У населених пунктах я зазвичай не затримуюся, – розповідає мандрівник. – На нічліг зупиняюся на узліссі. У візочку маю спальний мішок, килим полярника, а після Сумщини – ще й подарованого намета. Плюс дещо з одягу, предмети гігієни, фотоапарат. Харчування? Раніше розкладав багаття, кип’ятив в каструльці воду і висипав “Мівіну”. Не відмовляюся від хліба і сала, якщо люди пригощають. Але з вогнищами багато мороки, тому тепер перебиваюся “в сухом’ятку”. Хіба що десь у придорожньому кафе борщу посьорбаю. Часом пособлять чимось водії проїжджих автомобілів, увагу яких здалеку привертає моя екіпіровка і жовто-блакитний  прапор.
Особливих відмінностей у ставленні до себе в різних регіонах не помічав. От тільки, на жаль, дехто приймає його за бомжа, особливо літні люди. А найприкріше, що в більшості своїй вони зневірені. Та Олександр Мазуренко бачить світло в кінці поки що темного українського “тунелю”.

Василь ТРОФИМУК,
Волинська область
Фото Сергія Микуліча
 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>