Акушерка Тоня не зробила пацієнткам жодного аборту

Антоніну Жорновську знають в усій окрузі села Малево, що на Рівненщині – вона прийняла пологи у двох з половиною тисяч жінок! До вісімдесяти-річної бабусі Тоні ще й досі біжать за порадою й допомогою, коли у хаті хтось захворіє. І вона не відмовляє. За добре серце та щиру вдачу й полюбили тутешні селяни східнячку Антоніну...

– Ой, дитино, що розказувати, стільки біди зазнала за своє життя... – з цього почалася наша розмова з Антоніною Володимирівною.
Справді, на долю цієї жінки випало чимало трагічних подій. Не дивно, що й тепер не може згадувати їх без сліз. А почалися вони ще у дитинстві – вона родом з Полтавщини, і їй довелося пережити голодомор 30-років, спричинений “совєтами” на східній Україні.
– Пам’ятаю, як тато з мамою лежали спухлі від голоду, немов колоди. Скоро після цього вони й померли. А я їла, що тільки могла знайти: листя, гнилля, здохлятину. Люди у нас голодували страшно і геть вимирали. Мені тяжко слухати, коли нарікають, що тепер погано жити – аби тільки здоров’я було. Люди беруть гріх на душу. Вони не бачили біди.
– Ви пам’ятаєте, як саме голод починався?
– Пташечко, ми жили дуже добре, мали пшеницю, сало, худобу, коні. Прийдуть до хати і всьо-всьо забирають, мама просить: “Оставте хоч щось дітям”. Ніхто не слухав. І ховала, і закопувала – знаходили і вибирали до ниточки. А коли осталися самі, почую, що десь кінь здох, біжу туди і прошу, щоб мені кусочок вділили... Ми тоді із сестрою бідували чорно – я мала вісім років, а сестра менша мене. Одного разу на печі чуть не згоріла – на мені сукенка зайнялася. Сестра померла у дитячому будинку, бо нас пізніше туди забрали. Перенесла брюшний тиф, а я дістала вишень і дала їй. Вона, бідна, їх наїлася, і десь кишка прорвалася. Я так кричала, що мене чуть у психушку не відправили, бо ж залишилась сама, як палець.
Закінчивши сім класів у дитячому будинку, дівчина пішла у медичне училище на фельдшера-акушера. Та ще навіть не всі випускні екзамени здала, як почалася війна. Ті страшні події Антоніна Володимирівна пам’ятає детально по цей день:
– Училище було неподалік воєнного городка, і німець, гад, як налетів та начав строчить, страшно й уявити. Мене тоді поранило в ногу. А потім давай бомбить залізничний вокзал, таке затемнення зробилося – нічого не було видно. Нас зразу на фронт забрали. Спочатку була у Полтавській області, потім – у Прибалтиці, Києві, під Словаччиною, у Проскурові й Константинові Кам’янець-Подільського району.
– Антоніно Володимирівно, Ви, здається, навіть німецького офіцера у штаб привели.
– Було таке. Коли взяли Київ, то якось з подружкою мали відгул в передишці між боями. Я тоді дуже обгорілому льотчику, капітану, кров здала. Пам’ятаю навіть, як приїхала його жінка, та коли побачила, відмовилася від нього. Ось у відгулі ми й пішли, щоб човном по Дніпру покататися. Десь там і німець узявся. Почав до нас кричати: “Кіндер, кіндер, візміть мене на шпацер”. Взяли. Сміялися, жартували, анекдоти розказували. І так його заговорили, що аж у штаб привели. Нас за те нагородили орденами.
– На передовій довелося побувати?
– Аякже, довелося. Маленького коника мала. Бій пройде – ранених лежить тьма, і хто має свідомість, кричить: “Сестричко, підбери, не кидай”. Візьму три чоловіки і ледь тягну до візка (треба зауважити, що Антоніна Володимирівна – мініатюрна жіночка). І там бідувала чорно. Такі коси гарні мала, що одна артистка давала за них 500 рублів. Пошкодувала. А в армії обрізали, й не зберегла – не до того було. День перемоги застав під Словаччиною. Ой, яка радість – люди скакали, обнімалися, цілувалися. Сім років відслужила, поки всіх солдатів не вилікували. Чотири рази поранена, осколок дотепер сидить, часом впреться у нерв, то аж кричу, поки укола не дадуть. Тепер здоров’я не маю, нічого не роблю, от щось їсти зварю, а колись любила і пирогів, і хліба спекти. Коли госпіталі розформували, мене у 1947 році направили на Західну Україну, у Вербень тоді Демидівського району акушеркою.
– То перші пологи Ви тут приймали?
– Ні, ще на фронті. У Полтавській області в госпіталь капітан привіз свою жінку – у неї були перші роди. Акушера-гінеколога не було, тільки хірурги. Питають, чи є акушерка? Я призналася, але сказала, що сама ніколи не приймала, а під наглядом лікарів. Цілу ніч з нею промучилася – вона родила три хлопчики! Пам’ятаю, що назвали Вадим, Сергійко, Володя. Він спочатку був дуже розстроєний, навіть сказав: “Родила, как свинья”. Знаєте, і не дивно: війна, розруха – і тут троє діток на руки. Це ж шок. Вона спочатку сумна ходила. А потім він приніс мені букет квітів, подякував і подарував кітеля й жінці теж приніс квіти. І вже  відвідував її. Капітан цей загинув пізніше. Як вона тим діткам раду дала – не знаю.

– І як приживалися тут, у Західній Україні?
– Спочатку казали: що та совєточка тут буде робити? Потім уже називали так, як і в армії – полтавська галушечка. Я була послушна, і люди до мене завжди добре ставилися. Тут і заміж вийшла. Пізніше перевели у Малево, і я мала під своїм патронажем п’ять сіл. За 36 років роботи прийняла десь дві з половиною тисячі родів. У мене ні діти, ні матері не вмирали, якщо траплялася кровотеча, то привозили акушера-гінеколога. Розкажу цікавий випадок. У Більцях жіночка мала родити двійню. Я її просила, щоб вона їхала у лікарню й попередила, що, мабуть, не справлюся сама. А вона: “Не поїду”. Коли почалися роди, чоловік приїхав по мене фурою. Я прийняла, перша народилася дівчинка. А тоді оглянула ще раз – і бачу, що друга дитина буде ножками чи ручками вперед іти. Кажу: “Семенович, треба везти жінку в Боремель” – це за сім кілометрів. А то був квітень, болото, дороги нема, ще й ніч. Вкрили дитинку і жінку периною. Чую в дорозі, що буде родити. По-лізла я під перину, і що думаєте, прийняла й другі роди. Певно, шість годин їхали тоді до лікарні, але все добре обійшлося. Робила до 1979 року і мала тільки подяки, на дошці пошани була. Люди ще довго ходили до мене, та й тепер на уколи приходять. Поки можу, не відмовляю.
– За тридцять шість років роботи, напевно, набачилися всього, є що пригадати.
– Ой є, навіть зошит вела. Та ось недавно спалила його. Думаю, вмирати скоро, кому він потрібен. Коли працювала ще у Вербні, якось приїхав чоловік вночі – жінка родить. Зима, крутить, мете – світу не видно. Взяла бікса, стерильні матеріали, сумку – все, що потрібно. Посадив на фуру і везе. Їдемо через ліс, а дядько глухуватий, санки занесло, я й вилетіла, а він поїхав. Раз крикнула, другий, і вже боюся – тоді у лісах хлопці ще ходили – й бандерівці, й кегебісти. Йду слідом, бо ж, думаю, якщо вона не розродилася, то мусить вернутися за мною. А надворі – не розказати, що робиться. Коли бачу – їде знов. Каже: “Баби мене чуть не вбили, що приїхав без вас”.
Був ще цікавий випадок з одними циганами. Вони жили у Вербні над Стиром. Дітей довго не мали. І тут приїжджає цей циган із запряженими кіньми, дзвінки вчепив, килимок постелив і везе мене. Роди пройшли добре, тільки дитині перев’язала пуповину, він за неї – і до Стиру попер. А я за ним: “Що Ви робите?” Він швиденько дитину у воду холодну опустив. Я ще більше кричу. “Не хвилюйтесь, пані акушерко, навіть і чмихать не буде”. Могорич ще поставив і жінці трошки налив. Він мене так шість днів возив до жінки. Коні, як звірі, я аж хитаюся у тому возі. Якось секретар райкому був у селі, побачив, як циган мене везе, та й питає: “А кого то так повезли, що аж голова трясеться?” “То пані акушерка поїхала”, – відказали йому.
– І що у Вас не було жодного смертельного випадку?
– Була одна жінка, у якої передбачалися патологічні роди. А  я йшла у відпустку і її попередила, як тільки почнуться, щоб їхала у лікарню. А вона найшла бабку, заплатила їй. Коли це приїжджає її чоловік і просить, щоб я їхала. Кажу, не поїду – у мене тоді дитина дуже заслабла. Сказала: не робіть нічого, а везіть у лікарню. Це була моя помилка – треба було викликати лікаря-акушера. Вони відвезли її у лікарню, але поки прийшла лікарка, то акушерка місце відділила, воно було приросле, і жінка померла. Мене визивали в Рівне, але моєї вини не знайшли – була у відпустці, і у записі є, що рекомендувала звертатися у лікарню. Хоч я й невинна, але неприємний випадок. Якби моя дитина не була слаба, я тоді обов’язково поїхала б, адже їздила і по своїх, і не по своїх селах. Навіть акушерки деякі сердилися. Хто просив – нікому не відмовляла.
– Гроші Вам платили за це?
– Та що ви, які гроші! Мені моїх вистачало і вистачає. Приємно, що люди і тепер не забувають, а якщо треба –  допомагають. Якось у Вербні дівчина нагуляла дитину, і коли мене викликали, то вона каже: “Може, Ви зробили б, щоб дитина ще місяць посиділа там. Я вам корову дам”. Я сміюся: “Хай родиться на білий світ. Його всім хватить. Ще підожди, і ти заміж вийдеш”. Бувало всяке, що й не хотіли дітей, треба було переконати, підтримати. Потім як ще тим дітям раділи і допомога є. Аборту не зробила жодного. Знаєте, можу йти у любу хату – ніде не маю ворогів. Ні з ким не конфліктувала. І мене люди поважають, і я людей.
Два роки тому Антоніна Володимирівна пережила страшне горе – втратила сина, якому було 41 рік. Ця рана не загоїлася й досі. Її дві доньки не забувають про матір, але вони далеко: одна – на Тернопільщині, друга – в Росії. Правда, у її житті з’явилася і радісна подія – донька, що проживає у Бєлгороді, розшукала брата, якого вона не бачила 52 роки! Саме тоді, коли ми мали розмову, Антоніна Володимирівна готувалася у далеку дорогу на цю довгождану зустріч...