Бив жінку доти, доки забив

Ігор Козюк повернувся у своє село Усичі з тюрми менше року тому, звільнений умовно-достроково. Мав аж дві судимості: за квартирну крадіжку і за вандалізм – зривання огорож на цвинтарі. На той час Наталя Костюк уже більше року як розлучилася з чоловіком. Вирішили з Ігорем жити разом. Правда, таке рішення земляки сприймали  з осудом. Особливо відмовляла її найстарша сестра Світлана Марценюк, яка змалку Наталю взяла до себе, до школи випроводжала і заміж віддавала – була їй за матір. Та вона нікого не слухала. Жити парі не було де. Попоневірявшись по людях, подалися у Шепель, де на хуторі мала дім ще одна старша сестра Наталі Тетяна Логачова. У неї теж був уже другий чоловік. Оскільки місцеве господарство мало потребу в робочих руках, тут Тетяні дали роботу на фермі та ще й хату в кредит, який вона фактично відробляла. До сестри і пристала Наталя зі своїм новим чоловіком. Коли з’являлися гроші, жили весело. Ніхто не зважав на грудне немовля, яке народилося у Тетяни з другим чоловіком, і на Наталчиного дворічного Максимчика. Малюкам доводилося дихати і перегаром, і тютюновим димом, жити у бруді.
Напередодні тієї фатальної суботи Наталя зі співмешканцем підрядилися обрізати одному господарю буряки (все ж якийсь заробіток). Повечеряли там, напевне, зі ста грамами. А може, й по дорозі на “точку” зайшли. Та, як на те, з вродливою Наталею пофліртував один сезонник, на що бурхливо зреагував її співмешканець. І по дорозі додому почав її дико “вчити”: жорстоко бити по обличчю і голові. Може, і чули сельчани якісь крики, але ніхто не втрутився з міркування: нащо лізти в чужу сім’ю, самі розберуться. Та й до п’яних дебошів заїжджих сезонників уже звикли.
Від “залізних” кулаків розлюченого ревнивця, який гатив ними безугаву жінку, тіло її обм’якло, підкосилися ноги. Далі він тягнув її на спині, перекинувши через плече Наталчину руку. Дотяг до крайньої хати у видолинок, звідти лишалося якихось п’ятсот метрів до хутора. Там, у низинці, де обабіч дороги – високий пагорб, втомившись, зупинився. Почав палити солому із стіжка, який трапився неподалік, щоб зігрітися. Так просидів біля напівмертвої жінки до ранку. Ще не розвиднілося, як подався на хутір, підняв з постелі малого Максимка, одягнув і привів до матері. Казав хлопчикові: “Буди маму, хай не спить”.
Першим побачив цю жахітливу картину лучанин, який вранішнім автобусом приїхав на дачу. Над нерухомою жінкою сидів чоловік і витирав з її геть розбитого обличчя кров, поруч – малюк. На спробу втрутитися той сердитим голосом радив йти геть. І Василь Олексійович, помітивши, як смикнулась у лежачої нога, поспішив до найближчої хати, де був телефон.
Невдовзі з’явилися і голова сільської ради Леся Новосад, і дільничний міліціонер Богдан Самчук, й інші розтривожені люди. Викликали швидку, але врятувати небогу не вдалося. Вже о дев’ятій двадцять ранку в чергову частину районної міліції надійшло повідомлення, що у Торчинській лікарні померла від численних побоїв людина. Негайно виїхала на місце оперативна група на чолі зі слідчим Русланом Наталушею. Попереднє заключення судмедексперта встановило: забій головного мозку з крововиливами під оболонку та набряками. Кваліфікують цей злочин за статтею 121 ч. 2 “Тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили смерть потерпілого”.

Забирав небіжчицю з лікарні і відвозив на судмедекспертизу її перший чоловік Святослав Костюк разом зі швагром Володимиром та її сестрою Світланою. Вбитий горем чоловік і досі її любить, хоча давно розлучені і в житті у них було всяке.
– Я її просив, коли вони заїжджали з Ігорем, щоб поверталася. Казав, що будемо жити і разом дітей доглядати. Вона відповіла: “Добре, колись повернуся”. Ось і газ провів уже в домі… – зітхає. – Вона нічого не виносила з хати. Нічого, – каже, але, по хвилі похопившись, що це неправда, киває на голу стіну: – Тільки одного килима, який тут висів. Більше нічого. Вона була мама дітям. Ніхто не скаже, що вона дітей не любила чи від них щось крала.
Люди розповідають, що попередній співмешканець вивів з хліва корову. Зарізав, і м’ясо продав, залишивши діток без молока. А чоловік ладен дружині усе пробачити, аби жила. І навіть домовину хотів поставити у своїй хаті, якби мати не напоумила, що люди не зрозуміють. Тож проводжали небогу в останню дорогу з батьківської хати в Антонівці.
– Коли швагро відкрив у лікарні простирадло і я побачив, яке понівечене її лице, мало не зомлів. Боже, добре, якщо вона була без свідомості і не чула того болю, а якщо терпіла цілу ніч… – плечі чоловіка здригаються, дрож проходить по тілу. Із жалю він гірко розплакався. Бо ні разу в житті не глянув на іншу, навіть коли дружина його залишала. І дуже кається, що сп’яна піднімав колись на неї руку.
– Ось наша сім’я, – подає єдине спільне фото, всі решту Наталя забрала.
Хвалячись дітьми на фотографіях, трішки заспокоюється. Десятирічна донечка Вікуся – схожа на маму і смілива дівчинка, бо не побоялася зав’язати собі на шиї удава, якого привезли фотографи. А Михайлик, розповідає, затятий, як він, рибалка. Найменший Максимчик, просто диво, так гарно дає татові “цьом”. Побачити діток вдалося у затишному домі тітки Світлани. Дивилися телевізор, бо в батька зіпсувався. Але при нас Святослав передав 70 гривень, виручених за картоплю, своєму швагру на ремонт, аби діти не бігали по сусідах.
Батьку найбільше хочеться, щоб діти залишилися з ним, адже й так старші повернулися до бабці, бо не хотіли поневірятися з матір’ю по людях і школи міняти. Усвідомлює, що йому треба кинути пити, щоб залишили з ним дітей.
Дуже побивається за сестрою і Світлана. Каже, що сиріт ніколи не залишить, буде їм допомагати. Вона нарікає, що якби люди не були байдужими і втрутилися, то сестра б жила.
– Треба поставити Наталі гарний пам’ятник з мармуру, – плаче над її могилою чоловік.
А малий Максимчик кличе маму, каже, що вона спить. Спить, тільки у сирій землі, в яку пішла так рано, шукаючи примарного жіночого щастя.