Вижила у справжньому пеклі
Дитячі спогади Галини припали, напевно, якраз на роки голодомору, але вона не дуже хоче їх ворушити. Згадує, як і всі ми, про приємне.
– Перший вірш я написала ще зовсім малою. Якось почула розмову батьків про голову колгоспу – він бігав до іншої жінки, Люби (її чоловік в армію пішов), та ще й приніс їй черевики, які його синові видали… А в той день якраз було в школі якесь свято. То я собі поставила стільця, вилізла на нього і гарно так декламую:
Ой хороша тая Люба, високого росту,
бо її полюбив голова колгоспу!
А він її полюбив і до неї ходить,
черевики їй купив і до клубу водить…
Всі там сміялись, аж падали! А батько почервонів, схопив мене під руки і додому поніс. Такий розгон мені вдома влаштували! Але я тоді так і не розуміла, за що. Ніби нічого крамольного не сказала – я ж маму люблю, мама мене, що поганого в тому, що голова колгоспу любить якусь Любу? Дійшло вже пізніше, коли підросла. Але цей вірш я на все життя запам’ятала.
Брали кістковий мозок з ноги для лікування раку
Війна застала Галину зовсім юною дівчиною, ще підлітком. Такі для примусових робіт не підходили – забирали старших, сильніших.
– Я була дуже непосидюча, – зізнається письменниця. – Сердобольні жінки зносили яйця, сухарі, сало, цибулю, а ми з подружкою брали все це добро і бігли на широку дорогу. Там постійно німці гнали наших полонених. Ми підбігали і кидали землякам ту їжу, кому що попаде. Німці в старших стріляли, коли хтось намагався підійти до колони, а на таку малечу, як ми, тільки кричали.
Одному полоненому Галина навіть врятувала життя – допомогла йому сховатися в сіні на горищі. Там Андрій жив днів дев’ять, а дівчина його підгодовувала, ще й новий одяг принесла. Він згодом втік до Італії, звідти виїхав до Америки, і тільки нещодавно якимось дивом розшукав свою рятувальницю, дав знати, що ще живий. Галині ж довелося дорого заплатити за такий благородний вчинок – знайшлися люди, які донесли на неї поліцаю. А йому дівчина вже давно допекла, ще там, на дорозі, коли полоненим харчі кидала… Галина випадково почула, що її скоро поведуть на допит, вночі швиденько зібралась і втекла. Але її все одно зловили і невдовзі відправили до табору смерті Равенсбрюк.
– Сама не знаю, як я там вижила. Це був жіночий табір, нас використовували на найтяжчих роботах. Ми копали окопи, працювали на авіазаводі, тягали дуже важкі боєприпаси… Навколо мене щодня помирало сотні людей. Зранку встаю – там померла, там померла, а там ще не вмерла, та її вже потягнули в крематорій. Били нас постійно, на кожному кроці, за найменшу провину. Щоночі о третій вмикали сирену, ми схоплювались, бігом одягались, шикувались, щоб нас перерахували… – згадує пані Галина.
Годували полонених жалюгідно, інакшого слова просто не підбереш. На сніданок – черпак «кави» з перемелених жолудів, на обід бурякова гичка чи баланда з брукви, на вечерю скибка «хліба» з тирси та крохмалу. Якщо раптом полоненим діставався шпинат – це було справжнє свято. Але й такий нехитрий харч треба було захищати, бо старші дівчата дуже часто видирали в менших миски з баландою.
– Таке було пекло навколо, що повні гарні жінки за два тижні перетворювались на ходячий скелет! – зітхає пані Галина. – Нам, радянським, було найтяжче, бо ж Червоний Хрест нам не допомагав.
Галина Федорівна досі пам’ятає імена всіх своїх концтабірних подруг – і тих, які помирали в неї на очах, і тих, що вижили. Надія Хижняк, Тоня Поліщук, Марія Колісник, Ніна Кравченко – кожне з цих імен ховає свою трагедію. Наприклад, у Тоні два рази на місяць брали з ноги кістковий мозок для дослідів по лікуванню раку. За кілька днів перед черговою «процедурою» вона повісилась. Її зламало саме очікування тих нелюдських тортур. А Надія Василівна, історик за фахом, любила Галину, як рідну доньку. В пам’ять про неї дівчина після війни обрала саме історичний факультет.
Щоб вижити в НКВС, ставали «росіянами»
Родичі відомого німецького політичного діяча Ернста Тельмана, Густа й Марія, котрі теж потрапили у неволю, створили в концтаборі підпільну організацію, до якої невдовзі приєдналась і Галина. Ніхто не звертав уваги на висохлу дівчину, яка «все одно рано чи пізно потрапить в крематорій», а підпільникам це було тільки на руку. Галина розклеювала листівки, які повідомляли про перемоги радянських військ. Не одній жінці ті папірці додавали бажання дожити бодай до ранку…
– Нас визволили тридцятого квітня 1945 року, незадовго до капітуляції Берліна. Всіх, хто вижив, перевезли до госпіталю, тиждень там потримали, щоб трохи оклигали. Уявляєте, коли мене обстежили, виявилось що організм повністю здоровий, тільки виснажений! Потім кожному знайшли якусь роботу при радянських військах – хтось куховарив, хтось прав. Ми ще з кількома дівчатами допомагали складати списки полонених, бо краще знали німецьку… Кожного НКВС перевіряло по кілька разів, особливо українців. Бувало, на перший допит іде який-небудь Іваненко родом із Полтавщини, а після п’ятого виявляється, що це вже майор Петров із Ростова. Вони хоч якось вижити хотіли, та все одно потрапили до Сибіру… А решту невдовзі повідправляли додому. Нам, шістьом дівчатам, дали воза, конячку – так ми до України добралися.
Кому ордени, а кому – прижиттєвий пам’ятник
Коли повоєнні пристрасті трохи вляглись, Галина вирішила отримати вищу освіту. Директор школи порадив їй поступати на факультет міжнародної журналістики, тож дівчина поїхала аж до Москви. У столичному інституті подивились на її відмінний атестат, на рекомендації і спитали: «Де ти була під час окупації? В Сибіру чи, може, в Казахстані?» Галина зізналась, що була в окупації, в концтаборі на території Німеччини. А вони аж закричали від обурення: «Та як ти сміла поступати в такий інститут?!» Дівчина розплакалась і мусила повернутись додому. А документи їй тільки на початку вересня вислали. Невдовзі вона все ж стала студенткою Кіровоградського педагогічного, отримала там фах історика.
Лише через тридцять років після звільнення з концтабору, Галина Федорівна зустріла своїх товаришок по неволі, яких уже й не сподівалась колись побачити. Одна з її подруг відшукала всіх, хто залишився, і організувала збір полонених у Львові в 1975 році.
– Дівчата, які разом зі мною були в тій підпільній організації, підтвердили, що я їм допомагала. Після того мене нарешті визнали учасником бойових дій і більше не чіплялися. По-різному склалися долі моїх товаришок. Одна з них виїхала до Казахстану – їй там поставили пам’ятник ще за життя, бо через таке пекло вона зуміла пройти! Інша дівчина, яка була коханкою одного відомого партизанського командира і через це потрапила до концтабору, після війни ще й була нагороджена медалями та орденами, – з ледь помітною посмішкою пригадує письменниця.
Сама ж Галина все життя пропрацювала вчителем історії, але знайшла час і для творчості. Не переставала писати вірші, а до них згодом додалася ще й проза. В її основу лягло все, що Галина пережила під час війни та в повоєнний час. А ще додалися спогади двох її знайомих – один з них був командиром партизанського загону, а другий воював в УПА. Світ побачило вже вісім книг, більшість з них поетичні. А останні дві – повість «Місячне сяйво» та збірка оповідань «Опалені долі».
Житомирська область
| Comments: |
